Станіслав Шинкарьов з 2017 року очолює Тернопільський місіонерський інститут “Серце допомоги” (ТМІ), випускники якого служать в країнах Азії, Африки, Європи.

 

В інтерв’ю служитель розповів про досвід роботи ТМІ з церквами у формуванні біблійного світогляду та підготовці місіонерів, і про роль Церкви і пасторів у вихованні учнів Христа як майбутніх місіонерів.

Повідомляє Міжнародна місія “Христос є відповідь” (CITA)

Поділився думками: як виховувати учнів, як може виглядати місіонерська церква, які причини того, що християни все ще залишаються тими, хто просто сидять на стільцях в приміщеннях церков, не бачачи свого місця у виконанні Великого доручення Господа Ісуса.

 

Станіславе, поділіться своєю історією служіння: як все починалося?

Я навернувся до Бога у 2000 році. До того був професійним футболістом. В 21 рік отримав важку травму коліна і моя футбольна кар’єра закінчилася.

Вирвавшись зі звичного кола, я почав думати про сенс свого життя і що станеться зі мною після смерті, цікавитись духовними речами, вивчати книжки з астрології та хіромантії. Почав розпитувати про це друзів і знайомих, але їх відповіді зводились до того, що не існує якогось вищого сенсу і ніхто не може знати, що буде після смерті. Натомість радили швидше виходити із посттравматичного стану і повертатись до звичного життя.

Одного дня я побачив в домі моєї бабусі дитяче Євангеліє з малюнками, яке їй хтось подарував. Там я прочитав слова, що стали відповіддю на мої питання: “хто має Божого Сина, той має вічне життя і на суд не приходить, а хто не має Сина, той вже засуджений”.

Я зрозумів, що мені потрібен Ісус, і не тільки мені, але і мої друзям та знайомим, бо вони також не мають Сина Божого, а відтак, підуть на суд, який ніхто з нас не витримає.

Тож, я вирішив читати книжку друзям. Бувало, що сиділи ще випивали разом, але в певний момент я діставав цю книжку і читав. Згодом їм стало зі мною не цікаво, а мені — з ними.

Я знайшов церкву, покаявся і відразу почав в ній служити. Я був молодим, енергійним, мені довіряли, і я був щасливий. Церква стала для мене другим домом.

Все більше брав на себе відповідальності та різних обов’язків. Кожен день я щось робив в служінні і, як писав, Філіп Янсі в одній з своїх книжок: “на світ я став дивитись крізь вітражі церковних вікон”.

З одного боку, я сам цього прагнув, а з іншого – велика відповідальність і відсутність відповідей на важливі для мене питання поволі почали створювати внутрішній тиск, який підсилювався відчуттям спустошення і розчарування в церкві.

Хоча ззовні все виглядало непогано з огляду на результати мого служіння, внутрішньо я був недостатньо зрілим, щоб впоратись з тими викликами. Я замкнувся, служіння в церкві стало непідйомним тягарем і з рештою все прийшло до того, що після семи років активного служіння вирішив продовжувати йти по життю разом з Богом, але без церкви.

За два роки поза церквою зрозумів, що Церква – це Божа установа, навіть якщо і не досконала. Відчув, що сумую за домом Божим. Я повернувся і почав процес відновлення. Добре, що з моїм пастором у нас збереглись гарні відносини.

В 2012 році я вперше завітав у Тернопільський місіонерський інститут “Серце допомоги”.

Тоді вперше я побачив студентів – молодих хлопців та дівчат з різних міст України та інших країн. Вони всі мріяли кудись поїхати: Індія, країни Середньої Азії, Африка.

Я був вражений. Три дні не міг їсти. Замислювався над своїм життям. Чи посвятив я себе Богу повністю? Чи зміг би так само відкласти все заради Нього?

Виникла думка, що було б добре, якби я був якось дотичний до цього Інституту. Напевно, то було насіння від Бога.

Йшов час, я займався підприємництвом, де в мене були свої злети і падіння. Господь готував мене до прийняття доленосного рішення через життєві обставини, дозрівало насіння Божого поклику.

Все зійшлось разом в кінці 2015 року, коли несподівано подзвонив тодішній керівник ТМІ Андрій Тимочко та запросив служити в Інститут. Я зрозумів, що це Господь мені “дзвонить”, було стійке відчуття, що вдруге може й не покликати.

Ось так, я закрив свій бізнес, взяв валізу з речами і приїхав до Тернополя.

Чим ви почали займатися в команді ТМІ?

В мене було три основних напрямки в служінні:

- їздити по церквах та заохочувати людей підтримувати місію і місіонерів;

- їздити по світу, де служать місіонери, спілкуватись і підбадьорювати їх;

- опікуватися студентами під час їх шестимісячного навчання в ТМІ.

Роботи вистачало. У темі місії мало що розумів. Однак служіння приносило мені радість. Взаємодіяти доводилося з церквами різних деномінацій, з різною культурою і укладом.

Дивно, але невдовзі практично весь колектив Інституту звільнився. Я очолив заклад у грудні 2017 року і почав формувати новий колектив.

Я думав, що бути керівником трохи простіше, але згодом зрозумів всю складність цієї ролі. Коли ти керівник і маєш бажання не просто керувати закладом, а ще й допомагати працівникам розвиватись, то це буде вимагати складних розмов і рішень згодом.

Яка у вас сьогодні команда?

Формально команди немає, але є мережа взаємовідносин з людьми, що допомагають втілювати плани і бачення з мобілізації церков. Під час паузи в навчанні немає потреби утримувати штат працівників, а для проведення курсів в церквах я залучаю інструкторів за необхідності.

Іван Гордійчук, наш посвячений волонтер, координує проект підтримки кенійських дітей. Ще є декілька волонтерів, фінансових і молитовних партнерів. Особливою підтримкою для мене в служінні є моя дружина Олеся.

Ми заручились невдовзі після того, як я очолив ТМІ.

Ми стараємось дбати про те, щоб далі зміцнюватись в своєму спільному покликанні і обранні, тому між нами є тверда згода в служінні і єдність в родині.

Розкажіть про ТМІ

Тернопільський місіонерський інститут “Серце допомоги” – релігійна організація, яка має двадцятирічну історію служіння, спрямованого на закордонну місію. За цей час змінилось декілька керівників, які мали різне розуміння організації роботи.

Я очолюю ТМІ вже вісім років і за цей час пережив суттєву трансформацію бачення. Раніше ми шукали в церквах людей, яких відносно швидко можна було спорядити і відправити на місію.

Але сьогодні ми відчуваємо, що маємо працювати над тим, щоб такі люди в церквах виявлялися і зростали. Своїм першим завданням ми бачимо допомогу помісним церквам в формуванні їх місіонерського світогляду.

В ідеалі процес мотивації і первинної підготовки майбутніх місіонерів має відбуватись в рідних церквах. Якщо сама церква буде зацікавлена в тому, щоб сприяти своїм членам в реалізації їх покликання, продуктивність їх служіння на місії значно підвищиться.

За роки діяльності Інституту було відправлено декілька десятків місіонерів у країни Африки, Середньої і Південно-Східної Азії, Європи. Певна кількість залишилась служити в Україні, а ще декілька десятків середньоазіатських студентів після навчання і практики повернулись та служать на батьківщині. Все це можна вважати великим плюсом.

Однак, якщо бути відвертим, були і суттєві мінуси. Одним з них була низька залученість помісних церков в місію, зокрема в питання виховання, опіки, підтримки та нагляду місіонерів.

З різних причин ми були не в змозі заповнити ці прогалини, що призводило до образ і розчарувань, що в кінцевому результаті суттєво знижувало кількість бажаючих вчитися. Ми намагалися працювати над своїми недоліками, але відчуття необхідності системних змін ставало все очевиднішим.

В кінці лютого 2022 року звичний процес навчання був зупинений неспровокованим і підступним актом жорстокої агресії з боку російської федерації.

За вашими словами, місія – це суть церковного життя, тобто Церква не має жити заради самої себе. В чому причина, що це не є так? І як вийти з такого стану? 

Причина в тому, що велика частина людей в Церкві має небіблійний світогляд. Деякі вважають, що зміст християнського життя полягає в тому, щоб отримати для себе максимум благословень в житті і саме це ніби має прославити Бога. Вони живуть тільки для себе. І їм байдуже на цей світ. Притча про сіяча гарно це ілюструє. Вони обтяжені, турботами, клопотами, оманою багатством і прагненням до задоволень.

Звичайно, Господь хоче, щоб ми були щасливими і успішними, мали добре здоров’я і достаток, але чи це є головною причиною, чому Ісус прийшов на землю, постраждав, вмер і воскрес?

Інші впадають в протилежну крайність і просто пасивно чекають чи то кінця світу, чи то кінця свого життя. Гадаю, що багато людей прийшли в Церкву і залишаються в християнстві лише тому, що невірно його зрозуміли.

Християнство в першу чергу — про Христа, Який здійснює Свою місію спасіння через посвячене служіння Свого народу, наділеного для цього силою Святого Духа. Для того Він і створив Церкву, щоб зібрати для цього особливий народ. Церква – це засіб для виконання Великого доручення, це Його Тіло, через яке Він впливає сьогодні на світ. Ми є світлом, сіллю, закваскою… Не розуміючи цього, Церква завжди буде схильна замкнутись сама в собі і на то є багато причин.

Консерватизм, поверхневе християнство, лібералізм, вплив сучасної культури споживання, кар’єризм, звичайний людський егоїзм, страхи та багато іншого. За всіма цими негативними речами зрештою стоїть диявол, який хоче “приколисати” Церкву, зробити її неефективною.

Але за вчення в Церкві відповідальні пастори. Щоб вийти з цього стану, потрібні воля і зусилля з боку церковного керівництва. Вони мають сміливо протистояти цим тенденціям та зайнятись наставництвом і вихованням учнів Христа, прямим своїм обов’язком.

В Об’явленні ми бачимо що Ісус, як Архипастир і Голова всього Тіла звертається до янголів (пасторів) церков, щоб вони вжили заходів для необхідних змін. Можливо, не все залежить від керівників, але дуже багато чого залежить все ж таки від пасторів.

Щоб вести церкву вперед до вірної цілі, керівництво має мати ясне бачення і підтримку, тому що в церквах завжди є велика пасивна частина, що чинить опір необхідним змінам. Очікування цієї частини церкви щодо свого пастора і до церковного курсу міцно тримають її в рамках традиційної практики, а небажання керівництва йти на конфронтацію з цією частиною і є основною причиною, що унеможливлює будь-які суттєві зміни.

Тож, по-перше, керівництво має привести людей до розуміння, що вони всі, без виключення, спасенні і благословенні не тільки для того, щоб потрапити на небо і отримати побільше благословень в цьому житті, а ще щоб навчитись Його любити, ставати більш схожими на Христа, більш зрілими і плідними в служінні спасіння людських душ. Це і буде справжнім виявом любові до Бога.

По-друге, церковне керівництво має продумати методи, завдяки яким люди зможуть зростати і навчати інших. Зазвичай ми покладаємось на недільні проповіді, а також прагнемо залучати людей до різних служінь. На додаток є різні програми підготовки, навчальні семінари і надихаючі конференції. Це все є дуже важливим, але головним, на мою думку, є не це.

Головне має відбуватись на фоні перелічених вище речей. Головне – це наставництво. Глибоке і особисте. Всі люди різні і перебувають на різних рівнях зрілості. Неможливо якісно впливати на особистість використовуючи лише інструменти загального впливу. Потрібні навчені і сповнені Духа Святого наставники, посвячені справі виховання учнів, на чолі яких стоїть посвячений цій справі пастор-наставник.

По-третє, люди в церкві мають підтримати ініціативи керівництва, бо вони також несуть відповідальність за стан речей в церкві, не тільки пастори

А як, на вашу думку, виховувати учнів?

По-перше, самому бути прикладом учня Христа. По-друге, присвятити себе учнівству – вкладати час і сили в вірних і здібних людей, які будуть за прикладом наставника також вкладати свій час і сили в інших. Треба запалити цим баченням серця людей і допомогти їм сформувати біблійний світогляд. Вірний світогляд вказує на правильні цілі і спонукає учня до самодисципліни і самомотивації. Курси “Інтерфейс” і “Кайрос” можуть бути першим важливим кроком у побудові необхідних переконань.

В чому суть цих курсів і як набуті знання можуть вплинути на виконання Великого доручення?

Вони є інструментом формування світогляду, який сприймає служіння кожного християнина як норму, а учнівство як абсолютну необхідність для виконання Великого доручення, тому що учнівство – це стратегічний аспект місії і засіб її досягнення. Багато уваги приділяється і тому, що Божий народ має бути приготовленим до Божої справи.

Перші курси ми почали проводити в ТМІ як раз в той період, коли почалася повномасштабна війна. Студенти повернулись додому, натомість ТМІ відкрив свої двері для тимчасово переміщених осіб, переважно віруючих. Деколи у нас перебувало одночасно по 50-60 людей. Саме для таких людей ми почали викладати “Кайрос”.

Уявіть, вони втратили своє житло, живуть в іншому місті, і тут курс з місіонерства. З одного боку, якось недоречно, а з іншого – люди змогли сфокусуватися на Бозі, усвідомити що Він все контролює і має власні наміри, в яких нам передбачена своя унікальна роль.

Згодом я усвідомив, що якщо пастори церков не в “темі”, то людині, яка отримала ці знання, буде складно їх застосувати. Надалі ми почали проводити ці курси на базі помісних церков в присутності керівників.

Курс “Кайрос” розглядає місію крізь чотири її основні аспекти – біблійний, історичний, стратегічний і культурний. Це дуже глибокий і змістовний курс місіології.

Якщо “Кайрос” – це п’ятиденний курс, то “Інтерфейс” розрахований на 4,5 години. Він так побудований, що буде цікавим не тільки служителям – пасторам та єпископам, але й людині, яка сидить в церкві і міркує: покаятись їй чи ні? Він показує, куди Бог запрошує нас. Він не запрошує нас на лавочку в церкві, Він запрошує – розділити з Ним Його Царство, дає привілей співпрацювати з Ним. Людині варто розуміти, куди саме її запрошують, в яку подорож. 

Як ідентифікувати, що людина готова бути місіонером?

Думаю, що головне міцні стосунки з Богом і вміння працювати в команді. Коли ти сам собі належиш, це одне, а от коли взаємодієш з іншим, може з’ясуватися, що ти недостатньо зрілий для служіння з іншими, яке зазвичай відбувається під тиском. Добре коли людина мала досвід в служінні і вміє підкорятись керівництву. Тут я розумію, що питання зводиться до учнівства. Система учнівства має бути впроваджена в Церкву. Тоді ми можемо говорити, що ми – християнська країна, ми в авангарді, що ми – житниця. Якщо не буде учнівства, це так і залишиться мріями. 

Учень Христа - хто це?

Білл Халл, автор книги “Пастор, який виховує учнів” дає визначення учню на підставі 15 розділу Євангелія від Івана. Він виокремлює шість основних ознак учня Христа.

Перше. Учень перебуває у Христі (Ів.15:7). Тут Ісус має на увазі підтримку живого спілкування між Ним та учнем через Боже Слово і молитву. Це щоденне рішення віруючої людини слідувати за Христом.

Спілкування з Богом – це корінь життя учня.

Друге. Учень слухняний (Ів.15:7). Людей треба вчити послуху Богу, тому що ця якість не приходить природним чином. Для успішного учнівства потрібні підзвітність, тому що вона вчить людей послуху Христу. Ісус вимагає від Своїх учнів послуху з любов’ю. Він вчить, що любов передбачає послух, який сам і є любов’ю.

Третє. Учень приносить плід (Ів.15:8,16). Бувають християни, які не свідкують про свою віру. Але учнів, які прославляють Бога і не звіщають про Христа, просто не може бути за визначенням.

Четверте. Учень прославляє Бога (Ів.15:8). Церква краще за все прославляє Бога, коли готує учнів, тому що учні, які приносять плід, прославляють Його.

П’яте. Учень радіє (Ів.15:11). Тільки учні успадковують радість, і йдеться не про гарний настрій. Якщо настрій мінливий, то радість – надприродне відчуття благополуччя, яке приходить від усвідомлення того, що ми догоджаємо Богу.

Шосте. Учень любить так, як полюбив Христос (Ів.15:12-14,17). Ознака учня – це любов. Вона переважає все інше у здатності приваблювати людей до Спасителя.

В церквах робиться багато справ, а от що робити з людьми, ми до кінця не розуміємо.

Передбачається, що вони якось самі зріють в церквах. Але саме тут ми і втрачаємо. Якщо подивитися глобально, є сотні мільйонів християн, що майже ніяк незадіяні в служінні переважно тому, що ними ніхто не займається.

Загальна проповідь на аудиторію - це гарний інструмент впливу, але малі групи дозволяють отримати зворотній зв’язок. Тому нам треба побудувати таку модель в Церкві, де ми зможемо із маси людей зрощувати учнів, а серед них шукати лідерів.

У вікні 10/40 служать до 3% світового резерву місіонерів. Наскільки місіонери з України налаштовані служити в таких країнах, де обмежена проповідь Євангелія або навіть заборонена? 

Поки що більшість місіонерів можуть поїхати туди, де все ж таки дозволяють проповідувати Євангеліє, де є групи місіонерів, щоб вони відчували себе захищеними. Але є виключення. 

В часи війни життя ускладнюється. А Церкві проповідувати стало складніше чи навпаки простіше? 

З одного боку простіше, бо в часи потрясінь люди шукають відповіді, їх серця відкриваються. Виходячи зі свого звичного кола життя, вони стають більш відкритими до чогось нового. Бог приводить людей, але головним викликом на мою думку є допомогти цим людям вкоренитись і спорядити їх для плідного служіння.

У 15 розділі від Луки є декілька притч. Перша говорить, що є загублені ззовні, наступна показує, що в середині є теж загублені. Ось ще одне наше поле, наше жниво!

Мобілізація віруючих є ключем до всесвітньої євангелізації. Нам не потрібно більше людей привести до Христа, нам потрібно всередині церков працювати з людьми. І тоді разом ми зможемо привести більше.

Прес-центр місії CITA

Інтерв’ю провела Ганна Зеленьова.