Сьогодні, у час війни й пошуків нової української ідентичності, актуальним стає досвід минулих століть, коли церква й національна свідомість опинялися між «великими проектами» інших імперій.

 

 

Монографія Валерія Вернера та Володимира Ващенка «Пієтистська інтелектуальна мережа в Україні та конструювання образів Всеросійської імперії XVIII століття» — це не лише історичне дослідження, а й дзеркало, у якому сучасна людина може побачити, як релігійні ідеї легко перетворюються на політичні мрії й імперські інструменти.

 

Автори монографії аналізують формування пієтистської інтелектуальної мережі кінця XVII – XVIII ст. з центром у Галле (Прусія) та її поширення на терени Московського царства (Всеросійської імперії). «Агентами» цієї мережі стали ключові постаті українського інтелектуального ландшафту: Феофан Прокопович, Симон Тодорський, Григорій Сковорода.

 

У передмові до книги ми читаємо: «На початку вісімнадцятого століття з усіх країн Східної та Південної Азії Китай складав головний інтерес європейських учених. Європа не просто цікавилася – вона марила Китаєм… Монопольним джерелом та натхненником цих колективних марень європейських інтелектуалів про Китай виступали повідомлення єзуїтських місій, котрі намагалися перетравити китайську культурну спадщину і якнайкраще презентувати свій успіх у справі християнізації Піднебесної».

На думку авторів, на фоні великої релігійної війни «всі проти всіх», що охопила європейський континент від Іспанії до Московії, та на тлі чисельних локальних воєн, уми релігійних еліт тієї доби полонила ілюзорна картина стабільної та загадкової китайської цивілізації. Імперія на чолі з мудрим імператором, котрий спирається на раціональні закони та керується конфуціанською етикою, здавалася тим привабливим утопічним ідеалом, який надихав європейських монархів в період раннього Просвітництва.

На початку вісімнадцятого століття світ побачило 599 творів про Китай. У цьому інформаційному контексті на сцені європейської геополітики «майже синхронно зʼявилося двоє впливових гравців — королівство Пруссії (1701 р.) та Всеросійська імперія (1721 р.)»

 

Автори монографії демонструють, яким чином на зламі XVII–XVIII століть сформувалась стратегія «м’якої європейської колонізації» Московії. Відновлення великого Шовкового шляху через Московію до Персії, Китаю та Індії мало супроводжуватись євангельськими місіями, що «відновлюють» старі християнські громади вздовж цього маршруту.

Критичним моментом стало видання імператором Кансі у 1692 році «Едикту про толерантність», який відкрив двері до Китаю християнам усіх конфесій. Із «міфічного Сходу» Китай перетворюється на реальну місійну перспективу.

 

Пієтизм, що представляє собою перший «глобальний проєкт» протестантської традиції, має на меті не тільки відновити церкву, а й «реформувати світ». Щоб «євангелізувати» Китай, Європа мала розширитися до його кордонів. А це означало, що напівазійська Московія мала стати частиною Європи, тобто стати «Росією» або «Всеросійською імперією».

Досягти цієї мети було можливим саме руками і розумом «внутрішніх» європейців – духовної еліти Гетьманщини, випускників Києво-Могилянської колегії і численних європейських університетів. А також під впливом ідей «німецьких» протестантів, пруських пієтистів, таких як Готфрід Лейбніц та Авґуст Герман Франке.

Архієпископ Феофан Прокопович (це він у 1721 році підказав Петру I перейменувати Московське царство на «Росію», вкравши греко-візантійську назву Руси), замінив організаційну структуру й догматику православної церкви на лютеранську модель. А через просвітницьку діяльність Григорія Сковороди на землях сучасної України пієтистські ідеї проникли в масову культуру українських земель.

 

У своєму дослідженні автори монографії руйнують дві базові міфологеми про зародження Всеросійської імперії XVIII ст.

По-перше, заперечується суб’єктність політичної еліти Московії та Петра I, ніби той «прорубав вікно в Європу». Натомість новітня імперія між Європою, Персією й Китаєм постала як «чужий проєкт»: вікно, відчинене пієтистами Галльського університету й контрольоване протестантським оточенням монарха та його наступників.

По-друге, спростовується міф про «вестернізацію» Московії за Петра I. Проєкт Всеросійської імперії, як і Прусського королівства, пієтисти будували з орієнтацією на образ Китайської імперії як ідеальної держави. Простіше кажучи, росію створювали не за західним зразком, а саме за східним.

Причому матеріальним ресурсом для реалізації економічної стратегії експансії на Схід виступала мережа ганзейськіх міст на Балтиці. Її фінансування взяли на себе купці Гамбурга.

 

У монографії аналізується, як Санкт‑Петербург, заснований 1703 року, було спроєктовано не лише як нову столицю, а й як «апостольське місто» Св. Петра за мотивами пієтистської утопії. Це місто мало бути філією Берліна, символічно залежним від нього в теологічному, освітньому й династичному сенсах.

У 1836 році Микола Гоголь писав з приводу цього колоніального статусу Санкт-Петербурга: «Є щось схоже на європейсько-американську колонію; так само мало корінної національності і так само багато іноземного змішання, яке ще не злилося в щільну масу. …всі становлять окремі кола, що рідко зливаються між собою».

 

Для сучасного українського читача монографія Валерія Вернера й Володимира Ващенка — це можливість подивитися у новому світлі на історію України та Росії.

Власне український богослов і науковець, киянин Феофан (Єлеазар) Прокопович легітимізував російський імператорський титул «Батька Батьківщини», а також сконструював фігуру «жінки правительки» для Катерини ІІ. Він, як і Симон Тодорський, був автором теорії перетворення та модернізації Московського царства у нову імперію московитів у дусі освіченого абсолютизму й реформування церкви, котра підпорядковувалася б владі самодержця.

Ця монографія – ще одне нагадування: коли місія й економічні інтереси сходяться в одному просторі, то місія легко стає доповненням до політичного або фінансового проєкту. Вірянин, який уважно читає таку історію, вже не просто слухає «про минуле», а отримує інструменти, щоб критично дивитися на сучасні парадигми влади й глобальних ініціатив.