Міжнародний благодійний фонд «Руки милості», створений при Чернівецькому обласному об’єднанні УЦХВЄ, уже чимало років служить найбільш вразливим категоріям населення: внутрішньо переміщеним особам, багатодітним і малозабезпеченим сім’ям, родинам дітей з інвалідністю, військовим та всім, хто опинився у складних життєвих обставинах.
Від початку повномасштабної війни фонд особливо активно здійснює гуманітарні місії на сході та півдні України – у прифронтових містах, селах «сірої зони», а також серед військових.
7 травня відбулася зустріч в Пирятині на Полтавщині з групою служителів і волонтерів фонду, які поверталися із Сумщини до Чернівців після чергової гуманітарно-місіонерської поїздки. Вісім братів зупинилися в місіонерському будинку, де під час бесіди ділилися пережитим, свідчили про Божу охорону та розповідали про служіння людям у зоні війни.
Своїми думками поділився волонтер фонду Костянтин Кучурян, який координує зв’язок зі спонсорами за кордоном та організовує гуманітарні поїздки у прифронтові регіони – від Сум до Херсона.
— Якими були ваші враження від цієї поїздки?
— Лише позитивними. Хоч були певні зміни в маршруті та не все вдалося реалізувати, бо ситуація на місцях швидко змінюється, але ми довіряємо Богові. Для нас важлива не кількість, а якість служіння.
— Яку гуманітарну допомогу ви доставляли?
— Ми їхали разом з братами з Румунії, які привезли гуманітарний вантаж із Європи (великий бус із причепом). У тому числі було 200 продуктових наборів, підготовлених у Німеччині. Цікаво, що ці набори збирали невіруючі люди з одного німецького міста, які щиро люблять Україну. Вони жертвують власні кошти, залучають друзів і таким чином формують допомогу для українців. У наборах були мед, консерви мʼясні та рибні, інші необхідні продукти та речі першої необхідності. Кожен пакунок важив приблизно десять кілограмів.
— Тобто все вже було готове до роздачі?
— Так. Усе було запаковане й підготовлене. Нам залишалося лише доставити людям.
— Як проходила сама місія?
— Спочатку ми мали три локації в Сумах, а потім поїхали в села за містом. Загалом за день провели шість зустрічей. Побували, зокрема, у селах Новосуханівка та Головашівка. Ще одна зустріч відбулася у дитячому центрі в Сумах.
— Ваш фонд працює ще з 2016 року. Чи ведете статистику поїздок?
— Так. Ще до повномасштабного вторгнення ми відправили 52 фури гуманітарної допомоги на Донеччину та Луганщину. Особисто я долучився до служіння у 2022 році. У 2023 році ми здійснили 52 поїздки, у 2024-му – 35, а у 2025-му – 24. Інтенсивність дещо зменшується, але служіння триває.
— Ви працюєте через місцеві церкви?
— Обов’язково. Це принципова позиція. У Сумах нас зустрічав пастор церкви «Відродження» Валентин Ярошенко. Не хочемо, щоб люди просто бачили якихось волонтерів із Чернівців чи допомогу від американців або румунів. Ми служимо через місцеву церкву, щоб люди знали: це служіння Христової Церкви. Так працюємо в усіх областях і від початку війни.
— Ви згадували про американського пастора, який був із вами.
— Так, з нами пастор зі США Брайан Байвотер. Це вже його четверта поїздка в Україну. Він проповідував на кожній локації. Пастор Валентин представляв служіння, а потім Брайан звертався до людей із проповіддю. Перекладав брат Захар – українець, який зараз служить у Польщі.
СВІДЧЕННЯ ПАСТОРА ЗІ США БРАЙАНА БАЙВОТЕРА:
— Що спонукало вас приїхати в Україну?
— Я багато служив у Західній Африці, і коли побачив українські села та людей, то відчув певну схожість. Це служіння було дуже близьким.
Я навчався на історичному факультеті й закінчив університет у 1999 році – приблизно в той час, коли після розпаду Радянського Союзу відбувалися великі політичні зміни в Східній Європі. Мені було цікаво побачити народ, історію якого я колись вивчав. Але головне — це духовне переживання єдності Божої сім’ї.
Я також багато років служу бездомним людям у США. Помітив, що внутрішньо переміщені особи в Україні мають дуже схожий біль: втрату дому, стабільності, почуття безпеки. Коли вперше побачив у Польщі українських дітей-біженців, то зрозумів: це могли бути й мої доньки. У мене двоє дітей, і це торкнулося мене як батька.
Особливо вразило відвідання меморіалу Небесної Сотні у Києві. Я читав імена загиблих, знайомився з їхніми історіями. Це дуже змінило моє ставлення до України. Тому хочу бути солідарним з українським народом. Ви — мої брати і сестри у Христі. Важко це пояснити словами, але я відчуваю, що Бог залишив частину мого серця тут, в Україні.
— Як, на вашу думку, може завершитися ця війна?
— Я не можу давати відповіді за українців. Але я хотів би побачити, як російські війська просто підуть додому. Ми молимося за це.
«БОГ ЯВЛЯЄ ЧУДЕСА В КОЖНІЙ ПОЇЗДЦІ»
Далі Костянтин Кучурян поділився особливими моментами з попередніх місій.
— Що найбільше запам’яталося за весь час служіння?
— Бог у кожній поїздці являє чудеса. Особливо пам’ятаю поїздку до Херсона у грудні 2023 року. Ми проповідували людям в Антонівці. Поруч зі мною брат Даніїл із Румунії говорив Слово Боже, а я перекладав. І раптом за кільканадцять метрів від нас впала міна. Вона вибухнула за цегляним парканом одного будинку. Господар колись побудував міцний паркан, і саме він став захистом. Ми стояли на дорозі, поруч були автомобілі, але жоден осколок нікого не зачепив. Це було справжнє Боже чудо. Після цього ми швидко завершили роздачу допомоги й виїхали.
— Вам не страшно їздити в такі місця?
— Ми розуміємо, куди їдемо. Маємо здоровий страх і розсудливість. Куди не треба – не заїжджаємо. Не шукаємо небезпеки навмисно. Ми завжди радимося з місцевими служителями, бо вони краще знають ситуацію. Якщо Бог закриває двері – не форсуємо події.
«В ОКОПАХ НЕВІРУЮЧИХ НЕМАЄ»
У складі групи служив також капелан Станіслав Венгер.
— Як військові реагують на Євангеліє?
— Дуже відкрито, особливо ті, хто пройшов через важкі випробування. Як кажуть, в окопах невіруючих немає. Ми молимося з військовими на блокпостах, у місцях дислокації, просимо Божого захисту для них і їхніх родин.
— Чи відчувається щирість з їхнього боку?
— Так. Військові дуже швидко відчувають фальш. Їх неможливо обдурити зовнішньою релігійністю. Коли вони моляться — це щиро. Буває, що перед виходом на позиції люди хочуть сповідатися, примиритися з Богом. Дехто пережив полон і фактично був приречений на смерть.
Пам’ятаю чоловіка, який прямо на блокпосту попросив мене сісти до нього в машину. Ми понад годину говорили, і він сповідався. Ми підтримуємо зв’язок із ним до сьогодні.
«ПОПЕРЕДУ ЩЕ ДУЖЕ БАГАТО ДУХОВНОЇ ПРАЦІ»
Служителі розповіли також про допомогу військовим у лікарнях, підтримку родин загиблих та співпрацю з іншими християнськими фондами. Фонд «Руки милості» підтримує церкви й волонтерські ініціативи, які служать у шпиталях: передають інвалідні візки, медикаменти, продукти, допомагають із доглядом за пораненими військовими.
Окремо брати згадали служіння після підриву Каховської ГЕС.
— Що найбільше запам’яталося в той період?
— На третій день після трагедії ми вже були там. Купили гумовий човен, мотор від газонокосарки, завантажили воду, продукти, одяг, матраци, генератори й перевозили людей та гуманітарну допомогу.
Пам’ятаю одну бабусю, яка плакала і питала: «А що буде з нашими котами й коровами?» Це було дуже боляче чути. Ми молилися з людьми, підтримували їх. Через два роки знову повернулися туди служити. Люди каються, шукають Бога, просять молитви. Військові та поліцейські часто самі звертаються до нас із проханням помолитися за них.
— Попри гуманітарну допомогу, головною цінністю для вас залишається людська душа?
— Саме так. Наше головне завдання — привести людину до примирення з Богом, до покаяння, до духовного зцілення. На жаль, війна калічить не лише тіла, а й душі. І для капеланів, для церкви, для віруючих це лише початок великої праці.
Станіслав Венгер разом із дружиною Юлією виховує семеро дітей, троє з яких — усиновлені з Маріуполя.
— Попри велику сім’ю, ви продовжуєте їздити на фронт і служити людям.
— Кожен тримає свій фронт на тому місці, куди його поставив Бог. Амінь.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Окремо привертає увагу те, що в команді служать люди різного віку. Костянтину Кучуряну лише 32 роки, а брату, який перекладав, — усього 20. І під час розмови прозвучало запитання, чи не додає молодість особливого адреналіну для таких небезпечних поїздок. На це брат Костянтин із усмішкою відповів: «Адреналін дає і старшим». Поруч із ним у команді служить Ілля Мафтей, якому вже 60 років. За його словами, він уже здійснив понад сто місіонерсько-гуманітарних поїздок у прифронтові регіони України. Попри втому, небезпеку та постійне емоційне навантаження, служителі продовжують їхати туди, де люди найбільше потребують підтримки, молитви та Божого Слова.
Геннадій АНДРОСОВ.
