Війна змінила життя мільйонів українців та не зупинила тих, хто продовжує служити людям і звіщати Євангеліє. У селі Пархомівка, на Харківщині, пастор-місіонер, капелан Микола Кулакевич, уже багато років поєднує духовне служіння з практичною турботою про людей. Що допомагає не зупинятися перед труднощами? Про це говоримо з Миколою Кулакевичем.
– Брате Миколо, ти поєднуєш кілька служінь: пастора, місіонера, євангеліста, а з початком війни ще й капелана та волонтера. Водночас видно серйозну увагу до господарської частини: житло для місіонерів, облаштований побут, автономне опалення. Що у твоєму служінні є головним – духовна чи практична складова? І як усе це вдається реалізовувати?
– Те, що сьогодні є – будівлі, побут, інфраструктура, – не було первинною метою. Усе виникло як відповідь на реальні потреби служіння. Спочатку була духовна праця: приходили люди, приїжджали місіонерські команди з різних областей України. Тоді й постало питання житла та організації побуту.
Ми не починали з будівництва – ми починали зі служіння. Матеріальна база стала його наслідком. І це не заслуга однієї людини – є команда, яка працює разом. Найважливішими залишаються бачення і духовна праця, а матеріальне є лише інструментом. Якщо Бог дає бачення, Він дає і ресурси для його здійснення.
– Ти ще молодий, але маєш значний досвід служіння. Скільки тобі років і як формувався цей шлях?
– Мені 36 років. У 17 років я вступив до Київського біблійного інституту й навчався там три роки. Уже з 18 років активно служив, а в 23 роки був рукопокладений на пастора церкви в Пархомівці. Фактично все моє доросле життя пов’язане зі служінням.
– Де ти народився і в якій сім’ї зростав? Як відбулося твоє особисте навернення до Бога?
– Я родом із селища Рокитне Рівненської області. Виріс у віруючій сім’ї: батько був дияконом, мама співала в хорі. У наших батьків шестеро синів, і я – найстарший. Нас виховували в дисципліні, відповідальності та розумінні обов’язку. Особливих поблажок не було.
Настав момент, коли я усвідомив, що є грішником і потребую спасіння. Тоді я покаявся, і майже відразу з’явилося чітке бажання служити Богові. Воно було ще з дитинства, але саме тоді стало усвідомленим рішенням. Наступним кроком стало навчання в біблійному інституті.
– Що вплинуло на твоє рішення стати місіонером і як ти опинився на Харківщині?
– Великий вплив мали свідчення місіонерів, які приїжджали до нашої церкви. Їхнє служіння надихало мене настільки, що я відчував добру заздрість. Також багато читав місіонерської літератури, особливо мене надихали подорожі апостола Павла.
Розуміючи, що потребую підготовки, я вступив до біблійного інституту, а згодом навчався і в Острозькій академії. Під час навчання ми регулярно брали участь у місіонерських поїздках по Україні та за кордон. Саме під час однієї з таких поїздок я вперше потрапив на Харківщину. Спочатку як гість, але згодом сформувалися близькі стосунки з місцевими братами, зокрема із Сергієм Циганковим. Так поступово Харківщина стала для мене рідною.
– Чи було одразу чітке розуміння, що ти залишишся саме тут?
– Ні. Після навчання я ще певний час молився, шукав своє місце, відвідував різні регіони. Лише приблизно через два роки після закінчення інституту прийшло чітке переконання, що саме тут Бог хоче мене бачити. На той час уже були сформовані стосунки з людьми та відповідне запрошення до служіння.
– Ти приїхав сюди вже сімейною людиною?
– Спочатку приїхав холостяком, у 21 рік. Але коли остаточно переїжджав, то вже був одружений. Події розвивалися дуже швидко: у четвер купив автомобіль, у п’ятницю знайшов житло, у неділю відбулося весілля, а через кілька днів ми з дружиною переїхали до Пархомівки.
Сьогодні, можливо, я діяв би обережніше, але тоді була сміливість і довіра Богові. Мою дружину звати Ірина, вона родом із Вараша. У нас троє синів: Даніелові – 12 років, Давиду – 9, Матвію – 7. Дружина несе надзвичайно важливе служіння: займається дітьми, побутом, приймає гостей і забезпечує надійний тил, підтримуючи мене в служінні.
– Коли ти починав тут працювати, чи уявляв, що служіння настільки розшириться?
– Ні. І навіть думаю, що якби Бог одразу показав увесь шлях із його труднощами, погодитися було б непросто. Бог веде поступово. Ми просто старалися бути вірними в тому, що мали робити щодня, без прагнення до масштабності чи впливовості. А розвиток став наслідком цієї вірності.
– Чи були моменти виснаження або бажання все залишити?
– Труднощів вистачало і вистачає. Але того, що сьогодні називають вигоранням, я не переживав. Переконаний, що ключову роль відіграє баланс між служінням, сім’єю, відпочинком і особистими стосунками з Богом. Коли цей баланс збережений, навіть велике навантаження не руйнує людину.
– Розкажи про напрямки служіння. Як виник реабілітаційний центр?
– Це не було спонтанним рішенням. Близько трьох років я молився про таке служіння, бо бачив велику потребу. Розумів також, що потрібна людина, яка сама пройшла шлях залежності. Бог послав такого брата – Олексія Томіна, який мав багаторічний досвід наркотичної залежності.
Ми почали з малого: орендували будинок на рік, щоб перевірити, як працюватиме служіння. Через рік уже мали близько одинадцяти підопічних і змогли придбати власний будинок.
– У чому ти бачиш Божу руку в цьому процесі?
– Знайти відповідне приміщення було непросто. Одного разу під час молитви одна сестра, не знаючи про мої пошуки, сказала: «Ти зайдеш на подвір’я і зрозумієш, що це саме той будинок». Так і сталося. Коли я прийшов туди, мав повне внутрішнє переконання. Бог допоміг і фінансово – вдалося придбати будинок за значно нижчою ціною.
– Як із реабілітаційного служіння виріс Дім милосердя?
– Це стало природним продовженням праці. Частині людей після реабілітації не було куди повертатися: хтось залишився без житла, хтось потребував постійного догляду. Ми не могли просто відпустити їх назад у середовище, яке могло знову зруйнувати їхнє життя. Так виник Дім милосердя.
Спочатку там проживало лише кілька осіб, а сьогодні це стабільне служіння, де постійно мешкають близько семи людей, серед яких є й незрячі. Нещодавно ми придбали більший будинок і плануємо перевести туди це служіння, а попереднє приміщення використати для розвитку реабілітації.
– Чи відрізняються підходи до цих двох служінь?
– Так, суттєво. Реабілітаційний центр має бути максимально віддаленим від спокус і звичного середовища. Натомість Дім милосердя повинен бути ближче до інфраструктури, щоб забезпечити належний догляд і доступ до медичної допомоги.
– Які результати дає реабілітаційне служіння?
– Приблизно 7% підопічних залишаються в церкві, і для такого служіння це хороший показник. Ми намагаємося одразу залучати людей до активного життя церкви, адже без цього ризик повернення до старого способу життя значно зростає.
– Скільки людей після реабілітації прийняли водне хрещення?
– Точної цифри назвати не можу, адже більшість наших підопічних не місцеві. Один із принципів реабілітації – вивести людину зі звичного середовища, тому після завершення програми багато хто повертається у свої регіони, і відстежити їхній подальший шлях непросто. Проте є дуже показовий результат: сьогодні в нашій команді служать семеро братів, які самі свого часу пройшли реабілітацію. Вони здобули біблійну освіту, несуть відповідальне служіння, мають сім’ї, дітей і ведуть стабільне християнське життя. Для мене це один із найкращих плодів цієї праці.
– Де зараз проходять богослужіння у Пархомівці?
– У нас є Дім молитви, але він уже не вміщує всіх охочих. Тому там проводимо молитовні зібрання та зустрічі місіонерів, а недільні богослужіння вже третій рік поспіль відбуваються в Будинку культури.
Маємо також земельну ділянку під будівництво нового молитовного дому, але через близькість до кордону та безпекову ситуацію великі проєкти наразі призупинені. Працюємо над тим, що не потребує значних фінансових вкладень.
– Якщо систематизувати, у яких населених пунктах ви несете регулярне служіння?
– Є два формати праці: постійне служіння в населених пунктах, де маємо приміщення, і виїзне служіння. Серед основних місць – Сонячне, Сидоряче, Каплунівка, Козіївка, Качалівка, Гути, Олексіївка. Там діють доми молитви, проводяться богослужіння та недільні школи.
Крім того, працюємо ще в низці сіл без власних приміщень – у клубах, бібліотеках та інших доступних місцях. Загалом регулярною працею охоплено близько двадцяти населених пунктів.
– Як організована робота місіонерів?
– Ми намагаємося, щоб місіонери жили безпосередньо там, де служать. Це значно підвищує ефективність праці. Зазвичай кожен відповідає не лише за своє село, а й за одне-два сусідніх.
– Ти згадував про соціальне служіння. Розкажи більше.
– Це важливий напрямок нашої роботи. Ми регулярно роздаємо засоби гігієни, зокрема підгузки для дорослих. Також щотижня забезпечуємо людей хлібом – приблизно 700 буханців. У Краснокутську маємо пекарню, але через перебої з електропостачанням її робота стала складною. Тому сьогодні співпрацюємо з пекарнею «Перемога», яка щотижня надсилає нам від 400 до 700 хлібин. Отримавши хліб, ми одразу роздаємо його людям.
– У якому році ти почав служіння в цьому регіоні?
– У 2012 році. А вже через два роки почалася війна, і ми відразу включилися в служіння на сході України. Їздили в райони Авдіївки, Водяного, Пісків, Слов’янська. Це був наш перший досвід праці в умовах війни.
– Чому ти вирішив займатися ще й цим напрямком?
– Думаю, причина в покликанні. Я більше відчуваю себе місіонером і євангелістом, хоча пасторське служіння також несу. Пастором мене поставили у 2013 році за рішенням старшого пресвітера Сергія Яковича Циганкова. Тоді просто потрібно було брати відповідальність.
– Як формується команда служителів?
– Є кілька простих принципів. По-перше, потрібно бути відкритим до людей. По-друге, я не відділяю себе від команди – живу й працюю в тих самих умовах. По-третє, ми відкриті для всіх, хто хоче долучитися до служіння.
Наприклад, лише за два тижні перед Великоднем до нас приїхало понад 50 людей із різних церков і місій. Попри небезпеку та постійні обстріли, навіть короткотермінові команди можуть зробити дуже багато.
– Звідки приїжджають ці команди?
– Найчастіше з Рівненщини – Володимирецького, Сарненського та Рокитнівського районів. Також приїжджають брати й сестри з Луцька, Каменя-Каширського та інших церков. Багато хто, побувавши в нас один раз, повертається знову.
– Як ти вперше потрапив у зону бойових дій ще у 2014 році?
– Через запит від знайомих у Донецькій області: церква виїхала, люди залишилися. Ми зібрали допомогу на Рівненщині, знайшли транспорт і поїхали в район Пісків біля Донецького аеропорту. Потім були другі, треті поїздки – так сформувався досвід.
– Чи допоміг цей досвід у 2022 році?
– Дуже. Я вже розумів логістику, безпеку, організацію допомоги, тому не довелося вчитися з нуля. Це дозволило швидко реагувати.
– Як ти зустрів початок повномасштабного вторгнення?
– Був у Києві. Почалися вибухи. Я одразу дав команду евакуювати місіонерів, особливо сестер. До ранку організували автобуси й вивезли людей у безпечні регіони. Сам поїхав у Пархомівку, щоб організувати фінанси, бо банки не працювали. Попрощався з родиною, не знаючи, чи повернуся.
– З чого почалася робота після повернення?
– З найпростішого – хліба. Щодня витрачали близько 500 доларів на закупівлю і роздачу. Домовлялися з пекарнями, забирали хліб і розвозили. Поступово повернулися евакуйовані брати, і почалася системна праця. Згодом прийшли великі гуманітарні вантажі, і служіння розширилося. Це була не стратегія, а відповідь на потреби часу.
– Чи доводилося потрапляти під обстріли?
– Системно ні, але небезпечні ситуації були. Снаряд падав за 50 метрів і не розірвався, іноді прилітало за кілька хвилин після нашого від’їзду. Ми ховалися, одягали бронежилети. Бог зберіг. Але я не шукаю небезпеки – служіння виважене.
– Ви продовжуєте служити військовим?
– Так, постійно. Виїжджаємо на різні напрямки – Харківський, Запорізький, Донецький, Куп’янський, Сумський. На жаль, серед знайомих уже є загиблі.
– Ваш стратегічний фокус у служінні?
– Діти. Через табори, клуби, недільні школи. Якщо вкладати в дітей – у майбутньому менше потреби в реабілітації.
– Як працюють табори під час війни?
– У різних форматах – на вулиці, у приміщеннях, у клубах. Це не просто відпочинок, а євангелізація: Боже Слово, молитва, біблійні вірші, пісні. Через дітей ми досягаємо батьків.
– Чи є результат?
– Так. Багато церков починалися з дитячого служіння: табори, потім регулярні зустрічі, далі – церкви.
– А підсобне господарство?
– Практична необхідність. Маємо реабілітаційний центр і служіння, людей треба годувати. Починали з птахів, тепер маємо близько 150 овець. Це також частина реабілітації для деяких братів.
– Які плани на майбутнє?
– Продовжувати служіння: реабілітаційний центр, Дім милосердя, дитячі програми, допомога іншим церквам. Але в умовах війни все може змінюватися швидко.
– Головне бачення щодо війни?
– Конкретного немає. Є розуміння, що Бог поставив у цей час тут, і завдання – вірно служити далі.
– Головне побажання служителям?
– Не забувати, що Євангеліє – сила Божа.
Ми покликані проповідувати незалежно від обставин. Не залишатися «в сільниці», а виходити у світ і виконувати доручення Христа.
Геннадій АНДРОСОВ.
