Як християнська віра спонукає відкривати власний дім для дітей, які залишилися без батьківської турботи? Для Оксани Ханадєєвої відповідь на це запитання стала справою життя. Разом із чоловіком Дмитром вони виховують дев’ятьох прийомних дітей, а загалом у їхньому домі зростає одинадцятеро дітей.
За цим рішенням — не лише готовність прийняти велику родину, а й глибоке переконання: турбота про сиріт є невід’ємною частиною християнської віри. Напередодні Дня сиріт, який в Україні відзначають у другу неділю листопада, ми поспілкувалися з Оксаною про покликання, батьківство, щоденні виклики та любов, яка здатна змінювати дитячі життя.
– Оксано, розкажіть трохи про вашу сім’ю. Скільки років ви разом із чоловіком і як виникла ідея створити дитячий будинок сімейного типу?
– Ми з Дмитром разом уже 30 років. Ідея прийняти дітей у сім’ю з’явилася досить давно — ще у 2004 році. Тоді ми жили в Донецьку, і до нас приходили троє хлопців, які тікали з інтернату. Вони просили їсти, тому я запрошувала їх до себе, годувала борщем, спілкувалася з ними. Потім вони йшли.
Коли ми згодом переїхали від мами, вона розповідала, що хлопці продовжували приходити. Одного разу вона дала їм їжу із собою, але вони її дорогою викинули.Тоді я зрозуміла одну дуже важливу річ: їм не потрібна була просто їжа. Їм потрібна була родина. Їм хотілося прийти, побути в сімейній атмосфері, відчути, що вони комусь потрібні.
Саме тоді ми з чоловіком почали говорити про те, що рано чи пізно приймемо у свою сім’ю ще одну або двох дітей.

– А коли це бажання перетворилося на конкретне рішення?
– Спочатку ми не планували створювати великий дитячий будинок сімейного типу. Хотіли взяти одну або дві дитини. У 2014 році зробили ремонт, облаштували кімнати, а в 2015-му переїхали до Фастова. Поступово облаштовували власний будинок.
Згодом звернулися до служби у справах дітей і запропонували свою допомогу. Нам розповіли про можливість створити дитячий будинок сімейного типу, надали службове житло за умови, що ми приймемо ще дев’ятьох дітей до своєї родини. Ми розуміли, що це зовсім інший масштаб відповідальності, але вирішили, що впораємося. Дітей приймали поступово: спочатку двох, потім ще чотирьох, згодом ще одну дитину, а потім іще чотирьох. Так наша сім’я стала великою.
«Не можу називати себе праведною і водночас залишатися осторонь»
– Ви віруюча сім’я. Як християнська віра вплинула на ваше рішення відкрити дім для дітей без батьківського піклування?
– Для мене це дуже тісно пов’язано з Божим Словом. Одна з моїх улюблених біблійних книг — книга Йова. Коли Йов розповідає про своє життя і пояснює друзям, у чому полягала його праведність, він згадує, зокрема, про сироту: чи не їв він сам свого шматка хліба, не поділившись із нею?
Для мене це дуже важливий критерій. Якщо людина вважає себе праведною, вона не може залишатися байдужою до тих, хто потребує допомоги. Так само в Євангелії від Матвія Ісус говорить про голодних, спраглих, хворих і тих, хто перебуває у в’язниці. Він навчає, що все, зроблене для одного з найменших, зроблене для Нього.
І ще є слова з Послання Якова про чисту й непорочну побожність перед Богом: відвідувати сиріт і вдів у їхніх скорботах та берегти себе незаплямованим світом.
Мені здається важливим, що турбота про сиріт у цьому біблійному визначенні стоїть на першому місці. Це не просто одна з багатьох добрих справ, а важлива складова справжньої віри.
– Чи сприймаєте ви виховання прийомних дітей як окреме служіння Богові?
– Безумовно. Це служіння, яке триває 24 години на добу, сім днів на тиждень. Ти не можеш просто вимкнути його після завершення робочого дня. Діти потребують уваги, турботи, спілкування, допомоги з уроками, підтримки в складних ситуаціях.
І це не лише про фінанси. Це про готовність віддавати свій час, сили, особистий простір. Про те, щоб бути поруч не тільки тоді, коли дитина слухняна й усміхнена, а й тоді, коли їй важко, коли вона сердиться або не може впоратися зі своїми емоціями. Для мене це і є практичне втілення віри.
Одинадцятеро дітей — одна велика родина
– Скільки дітей сьогодні виховується?
– Зараз у нашому домі одинадцятеро дітей: дев’ятеро прийомних, наша донька і ще усиновлена дівчинка. Це діти з різними життєвими історіями. Хтось залишився без батьківського піклування, хтось потребував термінового вилучення з небезпечних обставин. Ми не обираємо дітей за якимись особливими критеріями. Якщо дитина потребує родини й ми можемо її прийняти, намагаємося допомогти.
– Ви також прийняли рішення усиновити одну з дівчаток, Віолетту. Чому?
– Віолетту ми прийняли ще на початку створення нашого будинку сімейного типу. Їй тоді було два з половиною роки, зараз їй сім. У дівчинки генетичне захворювання нирок. Коли потенційні усиновлювачі знайомилися з нею, дитина їм подобалася, вони налагоджували контакт. Але коли дізнавалися про її інвалідність, відмовлялися. Ми не хотіли, щоб дитина знову переживала відмову. Тому вирішили усиновити її. І жодного разу про це не пошкодували. Вона наша дитина, і ми любимо її такою, якою вона є.
«Батьківство — це не лише красиві моменти»
– Що виявилося найскладнішим у вихованні такої великої родини?
– Насправді складнощів багато, і про них теж потрібно говорити чесно. Найперше — це постійна відповідальність. У тебе щороку хтось іде до першого класу, з кимось потрібно робити уроки, у когось починається підлітковий період, хтось дорослішає і готується до самостійного життя. Це безперервний процес. Не рік і не два.
Крім того, діти приходять із різним життєвим досвідом. Багато хто пережив травматичні обставини, тому їм потрібен час, щоб навчитися довіряти, відчувати себе в безпеці, будувати стосунки.
Є й цілком побутові речі. Діти ростуть, їм потрібен одяг, взуття, харчування, шкільне приладдя. Ламаються меблі, псуються гаджети, потрібно ремонтувати сантехніку, постійно прати й готувати. Наприклад, у нас дуже багато витрачається постільної білизни, рушників. Окрема історія — знайти всім чисті шкарпетки!
Але за цим усім стоїть головне: ми маємо навчити дітей самостійності. Вони повинні вміти доглядати за собою, підтримувати порядок, готуватися до дорослого життя.

– Чи бачите ви зміни в дітях, які живуть у вашій сім’ї?
– Звичайно, кожна дитина має свою історію, характер і пережитий досвід. Не можна очікувати, що всі одразу адаптуються до нових умов. Але з часом відбуваються зміни. Через рік-два вже мало хто здогадується, що це прийомні діти. Їхня поведінка, зовнішній вигляд, повсякденне життя нічим не відрізняються від життя інших дітей.
Вони звикають до родини, до стабільності, до того, що вдома є дорослі, які про них подбають. І це, мабуть, одна з найважливіших речей у нашій праці — побачити, як дитина поступово починає жити звичайним дитячим життям.
«Не кожна сім’я може створити дитячий будинок, але може долучитися кожна»
– Чи кожна християнська сім’я може стати прийомною родиною для дітей-сиріт? Які можливості служіння ви бачите?
– Ні, я не вважаю, що кожна сім’я повинна створювати дитячий будинок сімейного типу. Це дуже відповідальний крок. Перш ніж приймати таке рішення, потрібно оцінити стан сім’ї, стосунки між чоловіком і дружиною, готовність обох до цього служіння. Якщо в родині немає злагоди й порядку, поява великої кількості дітей може лише поглибити проблеми.
Але це зовсім не означає, що інші люди не можуть допомагати. Є різні форми підтримки дітей, які залишилися без батьківського піклування. Наприклад, можна взяти дитину під опіку, створити прийомну сім’ю або стати патронатним вихователем. Є також наставництво. Доросла людина може підтримувати дитину, яка проживає в закладі, спілкуватися з нею, допомагати їй готуватися до самостійного життя.
Можна відвідувати дітей у закладах, спілкуватися з ними, проводити час разом. Адже їм потрібні не лише матеріальні речі. Я добре пам’ятаю тих хлопців, які колись приходили до мене. Їм давали їжу, але вони приходили не за нею. Їм хотілося побути в родині.
Так само сьогодні є сім’ї, які виховують дітей з інвалідністю, зокрема з важкими формами захворювань. Їм також потрібна підтримка. Іноді найкраще, що можна зробити, — просто прийти, допомогти, побути поруч.
Якщо хтось відчуває бажання долучитися до такого служіння, варто звернутися до служби у справах дітей або центру соціальних служб. Там можуть розповісти про доступні форми допомоги та необхідні кроки.
– Що б ви хотіли сказати християнам, які роздумують над тим, як можуть послужити дітям-сиротам?
– Я думаю, що насамперед потрібно пам’ятати: турбота про сиріт — це не щось другорядне в християнському житті. Не кожен може прийняти дитину у свій дім. І це нормально. Але кожен може запитати себе: що я можу? Комусь під силу створити прийомну сім’ю, хтось може стати наставником, хтось — допомагати родинам, які вже виховують дітей, а хтось — просто приділити дитині час.
Головне — не залишатися байдужими. Найчастіше дитині потрібно просто відчути, що вона не сама, що є люди, яким вона небайдужа. І я переконана: саме така любов, яка втілюється у вчинках, є одним із найважливіших свідчень нашої віри.
Вадим КОРОЛЬЧУК.

