Харків під обстрілом ворожих КАБів – саме це ми найчастіше зустрічаємо у стрічці новин про місто Героїв. Це жахливо, і ми бажаємо захисту усім місцевим. Але, щоб продемонструвати міць віруючих харківʼян, поділимося з вами дорожніми нотатками пастора Вадима Корольчука з Київщини, який здійснив короткострокову поїздку до Слобожанщини.
Позаду залишилася Полтавщина, аж раптом телефон подав неочікуваний сигнал тривоги. Від голосного звуку аж перелякався. Хто спав, той і прокинувся, адже усі телефони кричали, немов наввипередки. У додатку в мене вимкнутий звук на тривогу, а це, виявляється, системний звук. Харківщина, привіт!
У церкві «Святої Трійці» коротка нарада – обговорили, хто в якому напрямку їде. У мікроавтобуси, та особисті автомобілі завантажили акустичні системи (аудіоколонки), трохи хліба і роз’їхалися, щоб розсіювати Слово надії серед людей, змучених війною.
«Вдень буває по вісім служінь! Звичайно, це важко, але ми відчуваємо відповідальність, щоб виконувати свою місію. За час війни ми розпочали 22 церкви, не скрізь є служителі, але ми не збавляємо темпів», – нашу розмову з Ільєю Герасимом, старшими пресвітером УЦХВЄ на Харківщині, перебивають часті телефонні дзвінки, адже йому, окрім власної поїздки, доводиться координувати інші служіння.
Ми прямуємо до Кутузівки, де якраз привезли модульний будинок, який облаштують і буде слугувати для проведення богослужінь. Їдемо через сумнозвісну Салтівку, де стоять розбомблені багатоквартирні будинки. Здається, вони сумують і чекають, коли закінчиться війна й повернуться люди. Десь немає цілого підʼїзду, десь сталася пожежа, а є такі, що немов відрізано частину – видно стілець, на якому хтось сидів, прочинена шафа-купе, де досі висить одяг.
«А ось це квартира брата із нашої церкви – стоїть тепер, ніхто у цьому домі не живе. А зараз покажу будинок, який наче новий. Це не тому, що його не розбомбили, а тому, що відбудували! Зробили ремонт повністю. Скоро люди будуть жити. Мені подобається Харків – тільки-но відбувся прильот, а вже на місці всі служби, а наступного дня, уже все прибрано», – розвідає пастор, вправно ведучи авто між житловими кварталами, аби показати більше міста із середини.
У Кутузівці, встигли побачити майбутніх молитовний будинок та ще й заїхали на служіння. Люди стояли між будинків, бабусі спиралися на палиці й слухали проповідь. Наступна зупинка – Вільшани, до яких їхати майже годину. На вулиці сутеніє, і ми затримуємося.
«Мабуть, приїдемо, а люди розійдуться. У нас там, ще немає служителя, й ініціативу збирати людей на себе взяла місцева активістка. Її чоловіка ми називаємо «Пастор», бо надихаємо його до служіння іншим. Хоч він ще не ходить на наші зустрічі, проте завжди привозить дружину», – дорогою розповідає пастор Ілля.
На вулиці зовсім темно, пронизливий вітер пробирає до кісток, але люди чекають, щоб почути Слово.
«Ми затрималися, бо дивилися на молитовний будинок і хочемо, щоб і тут ми не збиралися посеред вулиці», – розповідає пастор Ілля Петрович.
У цей час з натовпу виходить дідусь. «Оце військова форма, дасте, кому треба. А це – на храм, щоб тут був»,– каже він, простягаючи пʼятисотку.
Служіння, дорога, зустрічі, дотик до людей, які зазнали горя від війни – в неймовірно шаленому темпі проходить життя служителів. І ще більше гнітить думка, що безжальний ворог перебуває за 20-30 км. Постійно повітряні тривоги, вибухи, не просто із новин, а на вулицях, по яких щойно пройшов чи проїхав. Звістки про постраждалих друзів з церкви, знайомих… Враховуючи все це, віруючі моляться, допомагають і звіщають слово Євангелія.
