Іван Онисів — пастор, місіонер, освітянин і капелан, який служить на Львівщині. Директор місіонерської школи «Голос надії». Редактор сайту voice.org.ua Дмитро Довбуш спілкується з Іваном Мироновичем про християнське покликання та досвід служіння до і під час війни.
— Розкажіть, будь ласка, як ви прийшли до Бога і з чого почалося ваше служіння.
— Я народився у греко-католицькій сім’ї. Змалку мама замість казок читала мені Біблію. Я сам ще не вмів читати, а вже знав багато біблійних історій напам’ять. Якось у 1994 році ми з батьком приїхали в Трускавець, щоб забрати матір, яка була на оздоровленні. І там ми потрапили на євангелізацію, точніше на демонстрацію фільму «Ісус». Досі не знаю, хто саме проводив цей захід. Але цей фільм настільки вплинув на мене, що я покаявся і свідомо посвятив своє життя Богові. Після цього життя радикально змінилося. Це було ще в дошкільному віці. Якщо ж говорити про прихід до євангельської церкви, то вперше це сталося у студентські роки під час навчання у Дрогобичі. А хрещення я прийняв уже ближче до місця проживання — у Стрию, оскільки у нас в Дашаві церкви не було. Ставши членом церкви, перше питання, яке поставив перед собою: «Що я повинен робити?» І отримав відповідь у Біблії: «Іди й розкажи, що з тобою зробив Господь!» Так я став проповідувати Євангелію, і досі проповідую.
— Як ви стали місіонером «Голосу надії»?
— Ми служили в Дашаві, Моршині, Стрию. У Дашаві на богослужіння приходили до 25 людей. Про нас дізнався відповідальний за місіонерську працю у Львівській області та запросив на конференцію «Голосу надії» в Сколе. Ми приїхали з Андрієм Сидоровим, з яким разом служимо від самого початку і до цього дня. Тоді у Сколе ще не було церкви. Перші євангелізаційні зібрання проходили у маленькому будиночку. У цьому ж будиночку відбувалася і конференція місіонерів Львівщини. Там ми познайомилися з роботою місії й отримали пропозицію приєднатися до «Голосу надії». Ми ще не розуміли до кінця, що входить в обов’язки місіонера, тому вагалися. Але коли розповіли про власну працю, брати сказали: «Те, чим ви зараз займаєтеся, і є місіонерством!». Певний час ми були волонтерами місії, а з 2010 року ми стали офіційними працівниками. Бути частиною місіонерської сім’ї — велике благословення. Згодом ми передали служіння в Дашаві та переїхали працювати в Жидачів.
— Якими були основні напрямки вашого служіння до війни.
— Варто зазначити, що ми працюємо в курортній зоні, Стрийський район — Прикарпаття, Сколівський — Карпати. Тому тут служіння номер один — дитяче, підліткове, молодіжне. Починаючи від дитячих таборів, закінчуючи молодіжними фестивалями. До початку війни я входив в обласний молодіжний комітет і відповідав за програму різних заходів. Крім цього, ми проводили багато вуличних євангелізацій. Працювали в інтернаті. Мали просвітницькі лекції в навчальних закладах.
— Розкажіть про вашу світську та духовну освіту.
— Фактично у мене три світські освіти. Перший напрямок — музичний. Я завершив клас фортепіано, акордеону, композиторський факультет. Писав музичні твори та інструментовки для оркестру Львівської національної музичної Академії (раніше — Консерваторії). Як музикант і композитор перемагав на різних міжнародних конкурсах.
Другий напрямок — педагогічний. Навчався також у музично-теоретичному відділі, це — історія, культура, мистецтвознавство. Викладати почав ще під час навчання, мені дали на це дозвіл. Пройшов усі розряди, здобув вищу категорію, дійшов до методиста. Також пройшов курси підвищення кваліфікації і здобув спеціалізацію з історії. Працював у дитячій школі мистецтв та ліцеї, у приватних закладах для обдарованої молоді. Мав можливість втілювати цікаві проєкти та навчальні програми у Львівській національній музичній Академії імені Миколи Лисенка. Але мій основний профіль — праця з викладачами, директорами.
Третій напрямок — медицина. Пройшовши курси зі спеціалізації «Інфекційні захворювання», я став читати лекції з цієї тематики в навчальних закладах. Звісно, я не лікар, але можу бути консультантом, діагностом, викладачем, отримуючи найсвіжішу профільну інформацію з європейських університетів, передавати її діючим лікарям чи студентам. Також можу проводити профілактичні лекції на теми дошлюбних стосунків, негативних поведінкових практик. Нашу команду запрошували викладати тренінги не тільки до учнів, а й на ради директорів, батьківські збори. Наприклад, я розробив цикл лекцій «Християнська сім’я в християнській країні», яка мала популярність в навчальних закладах. Під час лекцій ми мали нагоду запрошувати дітей на наші табори, тому до війни їх щороку відвідували декілька тисяч учасників. На одне місце претендувало до 15 осіб, тож навіть не було змоги прийняти усіх бажаючих. При тому, що табори не були безкоштовними, батьки оплачували до 70% путівки.
Щодо духовної освіти, то я закінчив Львівську богословську семінарію (бакалавр пасторського служіння), навчався на магістратурі, але війна завадила захисту. Також пройшов навчання за спеціальністю «Військове капеланство».
— Які етапи в служінні ви пройшли?
— Я досить рано став пастором, на пастирське служіння (в. о. пастора) мене поставив ще єпископ Роман Ляховський у 2010-2011 році в Дашаві. Мені було 20 років. Потім я був пастором у Борині та Жидачеві. Згодом мене обрали другим пастором у церкві м. Сколе, а у 2020 році — старшим пастором у цій церкві, від якої маємо 7 дочірніх громад. Тоді ж увійшов у розширену раду місії як відповідальний за місіонерське служіння у Львівській області.
До речі, якраз у той період я працював у Департаменті освіти і проходив відбір на головного спеціаліста в області. Це досить впливова посада, яка передбачає співпрацю з усіма навчальними закладами — від загальноосвітніх шкіл до ЗВО, атестацію учнів і викладачів. Потрібно було вибрати, чому себе посвятити, і я обрав служіння. Невдовзі ми відкрили місіонерську школу, де я став директором.
— Розкажіть історію відкриття місіонерської школи у Сколе.
— Ще до з 2012 року ми проводили в Сколе місіонерські курси, навчання та різноманітні програми. Таким чином вдалося підготувати і відправити на різні місіонерські станції кілька десятків місіонерів. Ці курси переросли у місіонерську школу «Тимофій». В її організації та в академічній частині нам дуже допоміг Анатолій Кліновський, у викладанні — Василь Попудник. Ця школа у свою чергу переросла у карпатську філію ЛБС. Тобто ми вже мали базу, багато напрацювань і контактів.
Якось до нас приїхав Микола Синюк, ми разом йшли сколівськими бескидами, і він каже: «Мало молодої крові серед працівників місії!» Я відповів: «А що нам заважає? Ми можемо навчати!» Він повірив. І каже: «Ось телефон, знімай». Відразу записали відео-запрошення, розмістили у соцмережах. Уже за кілька тижнів зібралося 20 студентів. Це і був перший набір місіонерської школи «Голос надії».
— Скільки було випусків на цей момент? Які з них особливо пам’ятні?
— Усього було 5 випусків. Студенти — від наймолодших до 50+. Історій неймовірна кількість — і веселі, і сумні, і навіть страшні. Були люди, які випадково потрапили до нас на навчання, думаючи, що це двотижневі курси. Але провчилися увесь рік і зараз служать місіонерами. Були люди, які жодного разу не прочитали Біблію, які не були хрещені Святим Духом. А виходили зі школи з виробленим вмінням щоденного читання і тлумачення Писання, отримавши духовне хрещення, а декотрі — навіть духовні дари. Постійне пробування у Божому Слові, у праці змінювало людей так, що вони приймали рішення відмовитися від великих заробітків і посвятити своє життя Богу.
Цікаво, що перший набір складався зі студентів, більша половина з яких вже мала певний рівень і рішення працювати на місії. Але більшість із них не лишилися у служінні. В наступних наборах траплялися люди, які не те що Біблію не читали, взагалі читати погано вміли, з якими доводилося сидіти ночами і вчити елементарних навичок. Але вони дотепер служать, хоча навіть не планували бути місіонерами. Нам довелося реформувати програму, і відсоток тих, хто після навчання залишається у служінні, значно зріс. Ми дбаємо насамперед не про те, щоб створити ідеальні умови для навчання, але про те, щоб підготувати людей до самостійного життя та служіння. Щоб студенти не тільки здобували знання, але й навчалися практики особистого спілкування з Богом. Адже без цього вони довго на місії не пробудуть. На місії немає чого робити, якщо з тобою немає Бога. Або коли ти Його не чуєш і не розумієш.
— Як ви зустріли війну і як вона вплинула на ваше служіння? Якось ви сказали, що в перші місяці ваш робочий день складав 20 годин.
— Якщо з точки зору певних запасів, то можна сказати, що ми були підготовлені. Але чи були готовими морально — точно ні. Церква і кожний зокрема переживали великий стрес. Хоч і з перешкодами, але ми продовжували служіння і надіялися на краще.
Я входив до обласного комітету, який займався поселенням і допомогою людям, які тікали із зони бойових дій. Це сотні, тисячі переселенців. І більшість із них їхали на Львівщину, до якої зроблені хороші дороги і яка має вихід в Європу. Тому телефон не змовкав, я постійно перебував на зв’язку. Поселяли і в нашій церкві, дехто жив короткий час, а дехто місяцями і навіть до року.
Зараз служіння змінилося. Якщо люди виїжджають, вони мають план. Продукти багатьом потрібні, але це вже не питання життя і смерті. Сьогодні ми більше займаємося допомогою військовим, їхнім сім’ям, людям, які пережили травмуючі події, втратили близьких. Та й від початку війни робили акцент більше на духовну частину, ніж гуманітарну. Чому так?
Справа в тому, що бум гуманітарного служіння, який зараз переживають центральні і східні області, ми в Карпатах пережили в 2010-х роках. Тут населення жило дуже бідно. І ми регулярно допомагали продуктами, люди приходили на богослужіння, ставали членами церкви, отримували хрещення Святим Духом, відкривалися церкви. Але коли допомога припинилася, людей не стало. Навіть тих, які відвідували зібрання по 5-7 років. В одному населеному пункті було 46 членів, сьогодні жодного з них немає в церкві. Це наслідок того, що фундаментом була буханка хліба, а не Слово. Тому, маючи такий досвід, ми завжди стараємося розділяти гуманітарні та духовні програми. Окремо роздаємо продукти, окремо проводимо богослужіння.
— Розкажіть про ваш досвід служіння військовим і їхнім сім’ям.
— Ми познайомилися з капеланським служінням у 2015 році. Тоді почали з’являтися перші навчання для капеланів. Ми стали підтримувати військових, які поверталися із зони АТО, які пройшли Іловайський котел. Їздили до них на Схід. До речі, під Іловайськом побував і наш майбутній студент, староста групи Сергій Павлюк, який загинув уже під час повномасштабної війни. До нас зверталися родичі військових, які не могли адаптуватися після пережитого. Ми спілкувалися, молилися з ними і були певні результати.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, праця розширилася. Ми стали возити допомогу в Донецьку область, на зворотній дорозі вивозили людей. Військові самі підходили із проханнями. Згодом сформувався відділ капеланства, капеланська служба, було прийнято відповідні закони. Ми пройшли навчання від нашого об’єднання, ввійшли у штат капеланів УЦХВЄ. І дотепер несемо це служіння. Зараз стало простіше з тої точки зору, що є нормативно-правова база, яка регламентує форму капелана, є договори про співпрацю, є шеврони від об’єднання і від підрозділу, з яким ти працюєш. Це дозволяє легко ідентифікувати служителя, до якого можна звернутися зі своїми потребами. І часто навіть у місті підходять військові, ми можемо помолитися прямо на вулиці або ж домовитися про зустріч в інший час. Виходить, що навіть просто виходячи з дому у капеланській формі, ти вже проповідуєш без слів.
Законодавство дає досить широкі повноваження для тих, хто офіційно служить військовими або муніципальними капеланами. Крім поїздок на Схід, ми маємо можливість служити на навчальних базах, у військових госпіталях. Зараз проходять ратифікацію договори, згідно яких ми на постійній основі опікуватимемося різними полігонами.
Також організовуємо заходи для родин військових — і від церкви, і у співпраці з владою. Зокрема, плануємо у літній час приймати в Карпатах на відпочинок і відновлення діючих захисників із сім’ями. Адже часто є проблема, коли повертається військовослужбовець із фронту — ні сім’я не готова його прийняти в його стані, ні він не може прийняти сім’ю.
— Ви також служите в інтернаті, де знаходяться діти, евакуйовані із зони бойових дій. Розкажіть про цю працю.
— Так, це сироти війни, діти, які пережили жахіття. Вони — з різних регіонів, у різному стані. Дехто майже не говорить. Є психічно і духовно недужі. Тому ми не просто їх відвідуємо, а щотижня готуємо по суті повноцінний реабілітаційний табір. Це дуже непроста праця. Коли діти дорослішають, на них все більше починає тиснути тягар невизначеного майбутнього і трагічного минулого. Є випадки, коли дитина стала свідком, як її батько вбив матір. Тому серед них нерідкі спроби самогубства.
Був хлопчина 14 років, який кілька разів намагався вкоротити собі віку. Дирекція попросила з ним поспілкуватися. Як почати розмову з дитиною з порізаними венами? Ми мали декілька зустрічей. На кожній він все більше відкривався, ставив питання, я намагався щиро відповідати. Якось ми проводили програму для всіх дітей, і я говорив про цінність людського життя. В кінці цей хлопець підійшов і зізнався, що саме в той день планував чергову спробу самогубства. Але почуті слова зупинили його. Маємо не одне таке свідчення. Серед вихованців інтернату є випадки щирого навернення до Бога, переміни характеру, навіть хрещення Святим Духом. Іноді підходять вчителі і кажуть: «Не знаємо, що ви робите з дітьми, але це працює. Вони жити захотіли!»
— Чи були ви свідками надприродних Божих дій під час вашого служіння?
— У нас в церкві є чоловік, який навернувся до Бога і прийняв хрещення у досить літньому віці. Це йому коштувало стосунків з ріднею. Несподівано у його дружини виявили останню стадію раку. Діагноз підтвердили у трьох лікарнях. Направили на операцію, але відразу попередили, що шанси — мінімальні. Родичі уже їздили вибирати труну. Раптом ця жінка згадала, як колись давно їй мали ампутувати пальця, але після нашої молитви отримала зцілення. Вхопившись за цю надію, вона подзвонила і попросила приїхати. Ми молилися за неї. Перед операцією їй зробили повторне обстеження і виявили, що основна пухлина зникла, лишилося тільки залишкове утворення. Термінову операцію скасували. Наступне богослужіння ми робили у неї вдома. Зібралася вся рідня — повна хата людей. Знову молилися. Через тиждень жінка поїхала на планову операцію, і чергове обстеження показало, що пухлина зникла повністю. Лікарі сказали, що з точки зору медицини така ремісія неможлива. Це було справді надприродне зцілення. Ми не мали якоїсь особливої віри, просто виконали свою частину. А Бог захотів і зробив чудо. Тепер і родина, і загалом люди в селі змінили своє ставлення до церкви на краще.
Є багато історій із поїздок на Схід, але не знаю, чи можна їх розповідати… Не раз потрапляли під обстріли. Напевно, найстрашніший момент пережили, повертаючись із Покровська Донецької області. Раптом над бусом пролетіла ракета і підірвала міст, на який ми ось-ось мали заїхати. Буквально хвилина відділяла від загибелі. Це було для мене свідченням, що Бог охороняє. Коли перебуваєш в зоні бойових дій, де двигтить земля, все вибухає, теж страшно, але чомусь саме ця ракета запам’яталася найбільше.
— Як війна вплинула на сприйняття людьми Євангелії?
— У багатьох людей є спокуса сказати, що війна посприяла благовістю. Я не погоджуюся. Війна — це лихо. Чи посприяла війна благовістю — ні. Чи зробила війна людей більш відкритими до Бога — так: як тривога, то до Бога. Чи залишаться ці люди в церкві? Якийсь відсоток залишиться, але дуже невеликий. Коли в США стався теракт 11 вересня, за кілька днів церкви були переповнені. Але через кілька років майже всі ці люди залишили церкву, причому більш розчаровані, ніж були доти. І потім благовістити таким людям набагато важче. Тепер вони знають про Бога, але не пізнали Бога.
Чи готові служителі справитися з великим напливом прихожан? Переважно ми звикли працювати з невеликою кількістю людей з нашого оточення, культури, мови, менталітету. А коли їх прийде більше, ніж членів церкви? Система — інертна. Поки ми отримаємо відкриття, поки зрозуміємо, що потрібна команда лідерів, духовних наставників, поки їх підготуємо, люди вже підуть. На початку війни народ масово збирався на молитву за Україну. Сьогодні вже навіть члени церкви не завжди приходять.
Скільки проповідників в часи війни готові дати доктринально коректну відповідь на питання: «Де був Бог, коли гинули мої діти?» Навіть, якщо люди готові слухати, що ми будемо їм проповідувати? Благого Бога? То чому він це допустив? Чи готові ми дати відповіді на запитання: «Ким є для нас росіяни?», «А чому ти не воюєш?» Чи готові ми спілкуватися з військовими, які пережили фронт, полон?
Чи посприяла війна благовістю? Україна була одною з перших країн у світі за рівнем свободи совісті і свободи віросповідання, з широкими можливостями для проповіді Євангелії — в одному ряду з Південною Кореєю. Але це було до війни.
— Сьогодні, щоб стати місіонером потрібно більше відваги, ніж до війни. Як ви мотивуєте церкву до служіння?
— Якщо ми називаємо себе християнами, то маємо усвідомлювати свою роль у день випробувань. Чому Книга Рут не називається Книгою Ноомі? Ноомі в часи скрути покинула свій народ. Чому Книга Естер не називається Книгою Мордехая? Тому що Естер заступилася за свій народ. У церкви не вийде заховатися, якщо вона не буде світлом у темряві, то перестане бути церквою за своєю суттю. Яку ми хочемо мати долю — як в Ноомі, чи як в Естер? Вибір за нами. Але успіх і щастя буде лише на тому місці і в тій праці, яку доручив нам Господь.
Розмовляв Дмитро ДОВБУШ, voice.org.ua