У червні Харківщина відзначила річницю особливої події — відкриття церкви у Печенігах Чугуївського району. Селище, яке з перших днів повномасштабного вторгнення росії стало прикордонним бастіоном, не лише витримало облогу, але й стало місцем духовного народження.
Тут, серед постійної небезпеки, тривог і вибухів, з’явилась спільнота віруючих людей, які не втратили надії й любові. Церква, що народилась під звуки війни, стала живим свідченням того, як Бог діє навіть у найтемніших обставинах.
Відкриття церкви в цьому селищі було у планах та баченні керівництва Харківського обласного об’єднання УЦХВЄ ще два роки тому. Спочатку з людьми працювали волонтери — привозили гуманітарну допомогу, знайомилися, молилися. З часом почали збиратися на богослужіння. Так, із простої допомоги й щирих сердець, сформувалась повноцінна церква.
Околиці селища були окуповані, однак річка і наші захисники, дякувати Богу, завадили росіянам увійти у саме село. Та постійні обстріли, прильоти, проблеми з постачанням — усе це стало щоденною реальністю мешканців. Школа в селі повністю зруйнована, регіон і досі залишається у зоні підвищеної небезпеки. Саме через Печеніги пролітає більшість шахедів, які атакують Харків.
Серед свідчень членів церкви є історія жінки, на ім’я Тетяна. Коли на відстані 4–5 метрів від неї впала ракета С-300, її збило з ніг і засипало землею. Жінка була впевнена, що загине, але вижила. «Встала, обтрусилася і пішла», — розповідає брат Богдан. Такі моменти, хоч і страшні, дають відчути особливу Божу присутність.
Брат Богдан, який сьогодні відповідає за служіння в Печенігах, переїхав сюди із міста Сарни. Уперше він приїхав у Харків навесні 2023 року волонтером, але вже під час наступної поїздки, у 2024-му, відчув покликання залишитись. Рішення було непростим, але переконливим: «Я отримав від Бога відкриття, що маю тут служити», – каже Богдан.
Старший пресвітер Харківського обласного об’єднання УЦХВЄ області Ілля Герасим запропонував йому взяти відповідальність за церкву в Печенігах, і Богдан прийняв виклик.
«Ми дуже тішимось, що можемо бачити, як молоді служителі ростуть і беруть відповідальність», — коментує Петро Лобойко, заступник старшого пресвітера області. Сьогодні брат Богдан не просто служитель, а духовний батько для громади. Він із теплотою говорить про своїх людей: «Вони мені як рідні».
Щоп’ятниці о 10:00 церква збирається на богослужіння – в середньому 50-60 осіб. Попри загрози, зібрання тривають. Є й недільна школа, хоч дітей нині небагато, адже війна змусила багато родин виїхати, та кожна дитяча посмішка тут має особливу вагу. І навіть ця невелика кількість — особливе свідчення Божої дії.
Окрема історія — це бабуся Валентина Федорівна та її онук, хлопчик з аутизмом. Вони стали постійними відвідувачами церкви від самого її відкриття.
«Коли вони тільки прийшли, хлопчик не розмовляв. Міг лише мукати або видавати окремі звуки. Ми молились і з часом побачили зміни: він став спокійнішим, перестав бити бабусю, почав посміхатися… А потім — і говорити цілими реченнями. Це справжнє диво від доторку Божої любові», — ділиться брат Богдан.
Сьогодні церква орендує приміщення, але вже придбано ділянку під будівництво власного Дому молитви. Ділянка в занедбаному стані, але віруючі готові вкладати сили, час і молитви у зростання церкви.
Пастор Богдан вірить: «Хоч війна, хоч вибухи — церква Божа має зростати та збудовуватися». У планах не лише збільшити кількість зібрань, але й започаткувати розбір Слова, глибше працювати з прихожанами.
Історія церкви у Печенігах — це історія надії. Надії, що сильніша за вибухи. Надії, яка дає силу молитися, вірити і залишатися поруч із людьми навіть тоді, коли небо розривається на частини.
Церква, яка народилась під вибухами, сьогодні є нагадуванням: світло Христове сяє навіть у найтемніших обставинах. А Україна — переможе.
Яна Лукасік.
