Капелан Михайло Коломийченко з Тернопільщини служить українським військовим, а також цивільному населенню у південно-східних областях від початку повномасштабного вторгнення Росії. Також він очолює УЦХВЄ у Швейцарії та допомагає переселенцям.

На початку повномасштабної війни благодійники у Швейцарії зголосилися прийняти українських переселенців. Тож Михайло Коломийченко взявся їх перевозити. Відтак там опинилося чимало вірян п’ятидесятницької церкви. «До мене зателефонували й сказали, що готові прийняти наших українців. Запиталися, чому українці не їдуть у Швейцарію. Я пояснював, що Швейцарія – дорога країна. Капелан Самуїл Шмід сказав, що за три дні потрібно організувати 120 переселенців, яких у Швейцарії готові забезпечити всім необхідним. Там надали транспорт, і ми відправили перших 120 людей. Забирали людей з підвалів, зі шкіл та понад пів року ми возили туди людей. Українці донині приїжджають до Швейцарії з небезпечних територій. Разом з іншими людьми туди виїхали наші віруючі, які не могли уявити свого життя без церкви. Там вони згуртувалися, ми утворили нашу церкву у Швейцарії». Сообщает УЦХВЄ

Михайло з сім’єю проживає на Тернопільщині. Разом із дружиною Вітою вони виховують дев’ятеро дітей. Пастор служить капеланом в Україні та щомісяця відвідує громаду УЦХВЄ у Швейцарії. Церква не тільки  проводить богослужіння, але й організовує різноманітні фестивалі, зустрічі та конференції. «Коли я вивозив людей до Швейцарії, то віряни просили залишитись там. Дуже сподівалися на це. Однак я побув там два тижні та дуже хотів до України. Не міг спати, бо розумів, що у нас в країні відбувається. Моє серце було там, де була нужда, і воно залишається там донині. На теперішній час – це капеланство. І коли мені довелося обирати між безпечним життям у Швейцарії, пріоритетним я визначив служіння капеланом в Україні», – розповідає Михайло.

До повномасштабної війни Михайло Коломийченко очолював відділ місіонерства в Тернопільському обласному об’єднанні УЦХВЄ, та вирішив передати це служіння. «Місіонерство було частиною мого життя, воно близько пов’язане з волонтерством. Прийшла війна і гостро постала потреба у служінні військовим. Я почав готувати заміну собі, мав хорошого помічника, який переїхав з Рівненської області. Рік тому передав йому служіння. А сам почав більше часу приділяти фронту, став пастором-капеланом», – розповідає Михайло.

Нині він служить капеланом-волонтером у різних військових підрозділах. На прифронтові території вирушає по кілька разів на місяць.

«Дякую Богові, що є така можливість – служити українцям. З перших днів повномасштабної війни ми розуміли, що основне наше служіння – це бути поряд і підтримувати наших захисників. Спочатку служили військовим 10 підрозділу, там служить наш друг Степан Барна. Потім почали служили у 24 бригаді, 47-й, 55-й, 128-й бригаді та у багатьох інших. Останнім часом багато військових потребують заміни тактичного одягу та амуніції, стараємося допомогти їм у цих потребах».

Та найвідповідальніше, за словами капелана, це бути духовною підтримкою для військових: «Коли ти зустрічаєшся зі штурмовиком перед боєм, то маєш сказати йому правильні слова підбадьорення та віри. Це все потребує багато душевних сил, я отримую багато емоцій, часто неоднозначних. Тому моє життя ніби поділилося між Швейцарією і фронтом: різні обставини, та й цінності дещо різні. Скажу, що військові часто змінюють свою думку щодо Бога, коли бачать його охорону. Вірю, що є Боже призначення в житті людини: не так важливо скільки вона проживе, а що вона зробить. Я – батько 4 синів, 5 доньок. І у нас не стоїть питання, чи їхати мені на фронт. Діти моляться щодня за військових».

Команда Михайла Коломийченка систематично допомагає цивільному населенню у південно-східних областях. Пастор возить туди їжу та речі першої потреби. А нещодавно завдяки підтримці меценатів придбав дім для молодої сім’ї:  «Нам вдалося вивезти кілька сімей з півдня я сходу. Ще одну сім’ю готуємо перевезти до нас Тернопільщину: у них народилася донька Софійка у перший день повномасштабного вторгнення, вони живуть неподалік російського кордону. Під час однієї з поїздок ми були у підвалі, де проживала ця сім’я. Через рік знову зустрілися з ними й тепер вони хочуть переїхати й ми про це домовилися, – розповідає Михайло. –  Служити людям, незалежно від їхньої конфесії, віку, поглядів – це наша мета. Ми не можемо скасувати війну, але у війні ми можемо служити, проявляти Господню любов».

Людмила КОМІНЯРСЬКА.