Із 22 по 26 липня 2024 року в Трускавці проходив навчальний ретрит для відповідальних за капеланське служіння ВСЦ ЄХБ в областях та їхніх помічників. На виїзді зібралося 50 учасників – служителі із дружинами з усіх регіонів України.

Сімʼї капеланів мали час обміну досвідом та поглиблення знань щодо служіння на фронті, у тилу, родинам героїв, ветеранам, військовим з ампутаціями, людям із психоемоційною травмою. На ретриті відбулося навчання від Бадді Тігпена про лідерство нагадало про те, що Божий керівник веде за собою, а не вказує іншим, куди їм рухатися. Повідомляє ВСЦ ЄХБ

Також цей час став можливістю налагодити взаємодію та напрацювати стратегію розвитку цього служіння у Братстві.

Які переживання та труднощі мають військові капелани? Чим корисні подібні ретрити? Як церква може служити тим, хто постійно служить нашим захисникам? Відповіді на ці запитання від учасників ретриту – читайте далі. 

КОСТЯНТИН ГАРАЩЕНКО

Відповідальний за капеланське служіння у Кіровоградській області. До 40 років був керівником молоді у своїй церкві.

Після того як у вересні 2023 року стало відомо про загибель Романа Корнійчука, однокурсника у семінарії та друга, Костянтин отримав внутрішнє рішення зайнятися капеланським служінням.

Відтоді я кажу: ніде раніше я не відчував такої роботи Святого Духа, як на фронті. Сьогодні більше свідчень про працю Бога від нецерковних військових, аніж від церковних людей. Про Боже милосердя і любов свідчать ті, кого раніше я вважав невіруючими.

Цей ретрит був потужною подією. Коли постійно служиш, настає вигорання – праця звершується не стільки по запалу, скільки по інерції. На ретриті мене наново запалили. Добре зустрітися із братами, які мають ті ж виклики та проблеми. На таких подіях нагадуєш собі, що ти не один, з тобою братерство, яке допомагає у служінні.
А ще за 20 років ми з дружиною вперше могли відпочити лише удвох, без церкви, без молоді, без дітей. Ми завжди намагалися знайти відпочинок подешевше, але щоб якнайбільше людей могли бути.

Моя дружина вперше змогла заглибитись у капеланську працю і відчути її не лише на словах. Ми вдячні тим, хто подумав про таке служіння і про те, щоб відпочинок пройшов із дружинами. Спогади про ретрит викликають у мене велику повагу до братів і сестер, які його організували.

АНАТОЛІЙ КУШНІРЧУК

Пастор-капелан в Ірпінській біблійній церкві. На службі з березня 2014 року. Наразі служить військовим капеланом у добровольчому формуванні “Буча”.

За роки служби отримав великий досвід, був у ротаціях на різних ділянках фронту – від Луганщини до Азовського моря в Маріуполі. Із самого початку на посаді військового капелана. 

На мій погляд, ретрит був дуже якісним. По-перше, сімейний формат. Часто буває так, що нам пропонують відпочинок, але не доєднують наших дружин. Ми, капелани, постійно нагадуємо нашим воїнам, що сімʼя – це дуже важливо. Цього виїзду було по-іншому, і це дуже правильно. 

По-друге, на ретриті вдалося поєднати і лікування. Ми були в санаторії в Карпатах, там гарний спектр лікувальних послуг. Хтось почав лікування, хтось підлікувався, хтось дослідив своє здоровʼя. 

І третій важливий аспект – ретрит поєднав відпочинок і обмін досвідом. Хтось прийшов до капеланства раніше, хтось пізніше, але усі мають чим поділитися. Це був щирий братерський формат. 

А ще, здається, вперше було організоване спілкування дружин капеланів. 

ЛАВРЕНТІЙ ВЛАСЕНКО

Пастор із Добропілля, Донецька область. У квітні 2022 року з сімʼєю переїхав у центральну Україну, зараз мешкає у Рівному. Батько сімох дітей – 5 хлопців і 2 дівчат. 

У липні 2023 року старший син Лаврентія Анатолій Власенко загинув у бою на Півдні України. Йому було 19 років.

Змалку Толік вивчав історію України, відчував покликання до оборони держави. Він чекав повноліття, щоб вступити до лав захисників. Служив кулеметником.

Вплив старшого сина змінив напрям служіння Лаврентія.

“Я говорив сину: “Може, будеш допомагати капеланам чи волонтерити?” А він відповідав: “Ні”. Він бачив себе захисником. Не месником і не заробітчанином. І я розумів, що у Толіка була правильна мотивація. 

Під час повномасштабної війни відбулася трансформація моїх поглядів. Із пацифіста я став тим, хто служить військовим. Зараз моя дружина, Наталя, займається плетінням маскувальних сіток. Вона теж хотіла бути дотичною до служіння у війні.

 

Ми дуже раді, що змогли долучитися до цього ретриту. Я не люблю просто відпочивати. 28 років я пропрацював у шахті, і це перший санаторій в моєму житті. Але цього виїзду було і навчання, і піклування про здоровʼя, і зустріч із спільнотою людей, які розуміють і можуть поділитися власним досвідом”.

 

ЯК ПОСЛУЖИТИ ТИМ, ХТО ПОСТІЙНО СЛУЖИТЬ ВІЙСЬКОВИМ?

Важливо, щоб у кожного капелана була свідома сімʼя і свідома церква, які розуміють його виклики і потреби, моляться за нього. Часто від військового капелана, як від служителя, у церкві багато очікують. А він приходить туди як витиснутий лимон, бо повністю віддав все, що мав. В церкві капелан і сам потребує відновлення, підтримки, доброго слова. Є багато речей, про які капелан не може говорити, але у нього в очах написано, що він має переживання або й моральну травму. Достатньо запитати у капелана, як у нього справи, за що молитися.

Окрім цього, можна служити родині капелана, бо вона теж зіштовхується з різними викликами. Запитати, про що молитися, про що хвилюються у сімʼї, почути і бути готовими постійно підтримувати – молитовно, емоційно і матеріально. Адже капеланство і є служінням церкви за її межами.